Розділ 3. Видатні пердставники освіти, науки й культури - уродженці Волині
Волинська земля впродовж xix ст. породила цілу плеяду визначних представників не лише єврейської, а й світової культури. Більшість із них, незважаючи на основний фах, були водночас сподвижниками єврейської освіти й зробили чималий вклад в освітянську справу свого народу. Якщо на початку століття їх налічувалися одиниці і жодної жінки, то на кінець згідно з переписом 1897 р. в губернії навчальною і виховною діяльністю займалося 3117 чоловіків і 94 жінки, професійно в науці, літературі й мистецтві працювало 93 чоловіки і 12 жінок, в юриспруденції - 82 єврея.1
Одним із них був Аврам-Бер Готлобер (рік народження н.в. - 1899) який уже згадувався в попередньому розділі. Він був не лише педагогом, а й поетом і журналістом. Народився в м. Старокостянтинові. З допомогою батька вивчив Талмуд, Біблію і єврейську граматику. Під час поїздки до Галичини познайомився з відомим діячем освіти Осипом Перлом, після чого з ентузіазмом захопився вивченням світських наук, що спричинило розпад його сім'ї. З того часу він стає мандрівним учителем у смузі осілості, спілкувався з єврейськими общинами, всюди відстоював необхідність шкільної реформи для єврейського населення.
Склавши екзамен на звання вчителя рабинського училища, Готлобер з 1866 по 1873 рр. викладав Талмуд у Житомирському рабинському училищі, а після його закриття залишив Житомир і переїхав до Дубна, де займався тільки літературною діяльністю. Дебютував як поет ще в 1835 р. збірником перекладних і оригінальних віршів. У поезії та прозі Готлобер виступав за освіту, картав ортодоксів релігії за їхню зашкарублість і відсталість. У своїх оповіданнях, комедії "Покривало", алегоричній драмі та поемах "Хасид", "Пісня про кугеле" він виявляв соціальне невдоволення і ворожість до хасидизму.2 На Волині, яка була оплотом хасидизму, його ім'я стало прозивним для єретиків і безбожників. У 1890 р. Готлобер видав тритомне зібрання своїх творів. Та найбільша його заслуга в тому, що він удосконалив єврейську мову, зробив її гнучкішою. На відміну від більшості письменників того часу Готлобер із співчуттям ставився до їдишу й виступав за те, щоб книги для народу видавалися саме на їдиші. Багато його пісень, написаних цією мовою, стали народними.
Добру славу залишив після себе на педагогічній ниві уродженець Житомира Ушер Розенцвейг (1831-1903). Після закінчення Житомирського рабинського училища почав працювати учителем казенного єврейського училища в м.Корці. Завдяки своїм особистим якостям йому вдалося завоювати довіру до школи в єврейській общині, яка до того негативно ставилася до навчання дітей в казенних закладах. На його діяльність звернув увагу тодішній попечитель Київського навчального округу М.І. Пирогов і призначив Розенцвейга - першим серед євреїв - доглядачем казенного училища в Могильові. Вибір був успішним. Йому вдалося помітно поліпшити навчальну роботу, залучити до училища значну кількість учнів. Враховуючи саме досвід роботи У .Розенцвейга, Міністерство народної освіти з 1862 р. почало призначати євреїв на посади доглядачів.
З 1873 р. У.Розенцвейг викладач і одночасно інспектор Житомирського єврейського вчительського інституту, де йому було доручено викладати "єврейські предмети". Через десять років з наближенням часу закриття вчительського інституту він вийшов у відставку й залишив Житомир. Останні роки життя У.Розенцвейг провів у Петербурзі, де плідно працював секретарем "Товариства з поширення освіти серед євреїв Росії".3 У Кременці й Луцьку жив і працював один із піонерів освітянської справи Барух Чацкес, сучасник і приятель відомого єврейського просвітителя І.Б.Левінзона, якого він називав "носієм світла в обителі мороку й пітьми". Б.Чацкес активно співпрацював у єврейських виданнях, першим у єврейській літературі переклав художній твір з російської мови на єврейську.
До прихильників поширення освіти серед єврейства належав педагог і письменник Хаїм Цебі Лернер (1815-1889), який народився в м. Дубно. Під впливом одного з єврейських освітянських діячів він вступив до Одеської зразкової школи Штерна, яку успішно закінчив. Три роки працював учителем Бердичівського єврейського училища, а з 1851 р. почав викладати єврейську мову в Житомирському рабинському училищі. Х.Ц.Лернер з особливою енергією боровся за чистоту єврейської мови. Він склав і в 1859 р. видав граматику єврейської мови, яка стала підручником для всіх шкіл. Граматика витримала багато видань. Займався перекладами, зокрема, переклав єврейською мовою працю С.Д.Луццато про мову Талмуда і видав її в 1880 р.
Для відомого вчителя й письменника Юлія Бардаха (1827-1904) місто Володимир-Волинський було рідним. Тут він народився в сім'ї рабина, тут здобув початкову освіту. Батько прагнув дати синові світську освіту й тому відправив його до Одеси, де Ю.Бардах вивчав єврейську й східні мови. З 1850 р. почав працювати в різних єврейських казенних училищах, а з 1857 р. протягом чверті століття навчав учнів в Одеській талмуд-торі й водночас викладав Закон Божий в Одеських казенних гімназіях. За плідну діяльність на педагогічній ниві він був зарахований до почесних громадян міста Одеси. Його перу належать численні переклади з німецької, арабських мов. Ю.Бардах видав "Каталог арабських і єврейських рукописів на давньоєврейській мові".4
Міста й особливо містечка Волині, яких тут було найбільше порівняно з усіма іншими губерніями України, стали своєрідними духовно-культурними центрами, які виділили із свого середовища чимало предвтавників єврейської культури. Це були переважно письменники, поети, журналісти, артисти, вчені, митці, лікарі. Як правило, їм доводилося долати значні перешкоди й труднощі, щоб здобувати вищу освіту. Закінчивши університети, вони віддавали свої сили| і знання розвиткові на івриті, їдиші й російській мові гуманітарних точних наук. Деякі з них переходили в християнство.
Одних єврейських письменників, поетів і літераторів волинська земля лише в xix ст. народила понад 20. Нелегка доля випала письменнику Мордсхаю-Вольфу Феербергу (1874-1899). Народився в хасидській сімї різника в м.Новограді-Волинському. Дитинство минуло в сусідньому з містом селі, краєвиди якого пробудили в душі обдарованого юнака почуття близькості й любові до природи. В 14 років він залишив хедер і поринув в самостійне вивчення Талмуда, але суха мова останнього мало що говорла юному серцю. Цілі ночі у темній хасидській молільні він просиджував з книгами. Та одного разу до його рук потрапила світська книга новоєврейської літератури, яка спричинила в душі молодої людиі перелом: із ортодоксального віруючого він став людиною, котру охопив сумнів. Внутрішня драма поглибилася нападками з боку рідних, які могли простити хлопцеві відступництва. В цей час підкралася страшна хвороба. У Варшаві, куди він поїхав на консультацію до лікаря, йому поталанило зустрітися з М.Соколовим, якому показав свої перші літературні спроби. Окрилений підтримкою, юнак повернувся до Новограда-Волинського і почав посилено працювати, надсилаючи до різних видань свої нариси, які відразу принесли йому популярність Прожив Феєрберг всього 25 років, але встиг написати свою головну книгу "Куди?".5 У ній він змалював душевний перелом, який довелося пержити частині еврейської інтелігенції 80-90-х рр. xix ст.
Задихаючись у зашкарублих формах містечкового укладу з його віковою відчуженістю від навколишнього неєврейського середовища багато інтелігентів пережило глибоку душевну кризу, спостерігаючи як руйнується стаірий світ. Письменникові вдалося поєднати власну. драму.з національною і змалювати її в нарисі "Увечері". Повне зібрання творів Феєрберга вийшло в 1894 р. і двічі перекладалося російською мовою, а незабаром нариси побачили світ у перекладах німецькою, англійською, і польською мовами.6
Незвичним видався шлях до літературної діяльності Марка Варшавського (1845-1907), народного єврейського поета, уродженця М.Житомира. Йому поталанило закінчити юридичний факультет Київського університету й стати юристом. Юнак і гадки не мав, складаючи у вільний час пісні й мелодії до них, що вони матимуть літературну цінність. Тому їх не записував, а при нагоді виконував друзям. За порадою відомого єврейського прозаїка і драматурга Шолом-Алейхема, який часто бував у Житомирі, Варшавський у 1900 р. видав збірник 25 пісень, передмову до якого написав Шолом-Алейхем. Невдовзі були видрукувані й ноти до них. Збірник мав великий успіх, багато пісень із нього стали народними. Широкій популярності пісень Марка Варшавського служили проста й доступна мова їдиш, якою говорило все єврейство тодішньої Волині.7
Та найвизначнішим єврейським поетом кінця xix - початку xx ст. став Хаїм-Нахман Б'ялик (1873-1934), уродженець села Ради. Лісова живописна місцевість, де пройшло дитинство поета, пробудили в ньому глибоку любов до природи. Спілкування з прекрасними краєвидами продовжилося в Житомирі, на берегах р. Тетерів, куди переїхала сім'я. Увесь вільний час він блукав околицями міста, спостерігаючи за красою навколишньої природи. Він оспівав її в одній із кращих своїх "Пісень світла", а згодом - у поемі "Ставок".
Поет рано залишив хедер, почав самостійно вивчати Талмуд, читав твори середньовічних філософів, захоплювався каббалістичними і хасидськими книгами. Він вважав Ахад-ха-Ама своїм учителем. Водночас знайомився з новоєврейською літературою, вивчав російську мову. Поїздка до Одеси, де він жив у нужді й писав вірші, повернення до Житомира відображені в поезіях "Моє повернення" і "Нічні думи". Певний час x.Б'ялик працював торговцем лісу, займався репетиторством, але потяг до творчості переміг. Він пише поеми "Мерці пустель" (1902), "Розповідь про погром" (1904), "Вогняна хартія" (1905). У співпраці з Й.Равницьким, починаючи з 1908 р., видав 4-х томну працю "Єврейські мелодії", в якій у популярній і доступній формі виклав талмудські легенди. Багато уваги приділяв удосконаленню староєврейської мови і її віршованих форм. У 1909 р. поет відвідав Палестину, де єврейське населення вітало його як національного героя. В 1921 р. він емігрує за кордон. Своєю творчістю Б'ялик посів визначне місце в новоєврейській літературі .8
Борис Фербер із Житомира, Яків Трахтман з Овруча, Сергій (Ізраїль) Цинберг з м.Лановці, Леопольд Сев із м. Славути та інші уродженці волинської землі - письменники, поети й літератори - залишили свій слід у єврейській літературі.
В глухому й віддаленому єврейському містечку, яке знаходилося на крайній півночі губернії, серед густих лісів і боліт розкинулося Словечне (нині Овруцький район). Саме тут у 1896 р. в традиційній сім'ї народився майбутній єврейський прозаїк Іцик Кіпніс. Дитинство видалося, важким, рано почав працювати, був учасником громадянської війни, а потім працював робітником на шкіряному заводі. Потяг і інтерес до літератури юнак виявив досить рано, читав усе, що міг дістати, але в основному єврейською мовою. У 1920 р. профспілка шкіряників направляє талановитого юнака на навчання до Києва, де за сприянням Д. Гофштейна потрапляє до літературного середовища. Невдовзі він починає співпрацювати в журналах "Штром", "Фрайнд", "Халястре", де друкував вірші й прозові твори. Значним явищем радянської єврейської літератури стала його повість "Місяці і дні . Хроніка", в якій відтворені в хронологічній послідовності події 1918-1920 рр., що відбувалися в закутньому містечку, подібному до рідного Словечного. Все, що довелося бачити, пережити за ці буремні роки, він зумів передати художніми засобами єврейської мови їдиш. Любов до рідного народу, його традицій, звичаїв і побуту письменник яскраво і переконливо відтворив у романі "Дім" (1939), в якому головним героєм стала звичайна єврейська сім'я початку xx ст. Йому вдалося талановито показати трагічне й комічне в житті єврейського народу. Крім оповідань, прозаїк писав казки і вірші для дітей, які мали широку популярність. Для прищеплення єврейській молоді любові до землі й поваги до народу, серед якого жили євреї, І.Кіпніс перекладав на їдиш твори І.Франка, О.Вишні, а також перекладав О.Купріна, Дж.Лондона, М.Твена та багатьох інших.
З початком Вітчизняної війни письменник вступив до Київського народного ополчення, але за віком був відчислений і евакуйований. В післявоєнні часи письменник зазнав шельмування як націоналіст і був виключений із лав Спілки письменників і заарештований.9 З кінця 1948 р. до реабілітації в 1954 р. перебував у таборах примусової праці. Після звільнення йому дозволили жити в Боярці Київської області і тільки згодом письменник переїхав до Києва. Його квартира стала своєрідним центром єврейської культури.10 Він багато писав, часто зустрічався з молодими літераторами. Його останніми прижиттєвими публікаціями стали збірник оповідань "До життя", який вийшов у Москві в 1966 р. та збірка творів в двох томах "Моє містечко Словечне", яка побачила світ в 1971 р. у Тельавійському виданні." Помер прозаїк в 1974 р.
У поліському краї в містечку Ушомир у сім'ї кантора Пейсаха Шаї Кіпніса та його дружини Рухел 24 листопада 1889 р. народився син Левін - майбутній відомий ізраїльський письменник, основоположник дитячої літератури на івриті. В усіх довідниках і енциклопедіях вказується, що він народився в 1894 р.11 Однак в архівних матеріалах Житомирського ЗАГСу, зокрема в метричній книзі Ушомирського єврейського товариства, зареєстровано дату його народження 24 листопада 1889 р.12 Жив і творив Л.Кіпніс довго -майже 100 років і залишив після себе цікаву літературну спадщину.
Йому пощастило вчитися в школі мистецтв і ремесел в Єрусалимі, опановувати педагогіку в Німеччині, а з 1923 р. викладати в учительській гімназії в Тель-Авіві.
Понад 20 років з 1938 по 1959 рр. Л.Кіпніс редагував популярний журнал "Гад-га-ган". Водночас він багато й плідно працював як художник слова. Його пісні, оповідання, казки, байки, п'єси увійшли до збірок "Одного разу" (1931),"По стежині чудес" (1940), "Діти в підпіллі" (1946), 150 пісень з нотами. На творах письменника виховувалося не одне покоління ізраїльських дітей. Саме тому творчість Л.Кіпніса відзначена Державною премією Ізраїпя (1978)13. Писав він і на мові їдиш. У 1961 р. була видрукована його збірка оповідань "Під пальмою".
На півночі губернії в повітовому місті Овручі в 1898 р. народився Мойсей Зак, який буде виступати в літературі під псевдонімом Аронський. Доля відвела йому всього п'ятдесят років, але він устиг зробити чимало:
навчався в Бердичівському комерційному училищі й Київському університеті, працював учителем у школах Києва, багато писав. Брав участь у Великій Вітчизняній війні, загинув смертю хоробрих під Будапештом в 1944 р. Єврейською мовою окремими виданнями побачили світ збірки його повістей і романів "Справжня гра" (1926), "Фабрика кличе" (1931), "Сталь" (1932), "Перші" (1934), "У літній день" (1935), "Перша подорож" (1938), "Кембл і його вороги" (1939). У перекладі українською мовою в 1938 р. вийшло його "Вибране".14
Трагічно склалося життя у радянського літературознавця, поета, прозаїка й критика Іцхака Нусінова (1889-1951), який народився в м. Черняхові в сім'ї чиновника. Екстерном закінчив Варшавську гімназію, потім вивчав філологію в Швейцарії та Італії. В 1906 р. вступив до Бунду, а в 1917 р. повернувся до Росії, де вступив у члени компартії. З кінця 1920 р. очолював Всеукраїнську "Культур-лиге". Багато писав і публікував на їдиші і російською мовою, зокрема, літературознавчих праць.
Нусінов був першою жертвою звинувачень діячів єврейської культури в космополітизмі. Приводом до звинувачень стала його книга "Пушкін і світова література" (1941), в якій автор досліджував вплив класиків західноєвропейської літератури на О.С.Пушкіна. В 1949 р. був заарештований і загинув у 1951 р. на засланні, згодом посмертно реабілітований.15
Подібна участь чекала і єврейського поета, романіста й драматурга Переця Маркіша (1895-1952). Народився в містечку Полонне в хасидській сім‘ї. Рано покинув рідну оселю, служив співаком у бердичівській синагозі. З 1912 р. почав писати мажорні, наповнені пафосом оновлення, вірші. В поемі "Волинь" (1921) він без ідеалізації, але з теплим гумором відтворив побут єврейського містечка. Найбільш відомі його романи "Из века в век" (1929), "Один на один" (1934) опубліковані в СРСР. На громадянській панахиді по С.М.Міхоелсу в 1948 р. П.Маркіш прочитав свій вірш, у якому загибель Міхоелса назвав убивством. У 1949 р. заарештований і розстріляний сталінським режимом у 1952 р.16
Яскравий слід у літературі й мистецтві залишив після себе уродженець Житомира Хаїм Флексер (Аким Волинський), який з'явився на світ у єврейській міщанській сім'ї в 1863 р. Вчився в Житомирській чоловічій гімназії, а потім в 5-й петербурзькій, яку покинув. Склавши блискуче екзамени екстерном, юнак був зарахований на казенну стипендію до Петербурзького університету на юридичний факультет. Ще в студентські роки почав писати статті й замітки до журналу "Рассвет", газети "Русский єврей", де видрукував нарис про Володимира Соловйова за підписом "Ноmо". На старших курсах університету одержав місце для самостійних філософських розвідок у журналах "Еврейское обозрение" і "Восход", де вперше почав підписуватися "Волинський" під серією статей на теми "Бытописатель русского єврейства" і "Библейские мотивы в русской поэзии". Так з'явився постійний псевдонім, яким автор засвідчив свій кровний зв'язок з волинською землею.
Перші серйозні праці з мистецтва з'явилися в "Живописном обозрении" і "Нови". В 1889 р. юнак закінчив юридичний факультет, але працювати в юриспруденції не збирався, його думки й серце належали філософії й історії мистецтва. Одержавши диплом. Волинський очолив критичний відділ у "Северном вестнике", з яким пов'язаний період утвердження молодим філософом основних принципів декадентської ідеалістичної критики. Згодом став редактором "Северного вестника". Йому поталанило співпрацювати з такими авторами, як А.Чехов, який віддав журналу свої оповідання "Степь" і "Огни", Л.Толстим, котрий надрукував тут одне з кращих оповідань "Хозяин и работник", та з багатьма іншими видатними письменниками й поетами.
Водночас А.Волинський часто виступав з лекціями на літературно-філософські теми, які мали гучний і часто скандальний характер.
Маленький на зріст, худий, з високим чолом і великими очима, в позі римлянина, він розповідати не міг, а міг лише ораторствувати.
На початку xx ст. Волинський відвідав Константинопіль і Грецію, вивчав древні ікони й багато працював у галузі історії й археології. Мандрував і по Італії. Після 1917 р. був запрошений М.Горьким на роботу в редакційну колегію видавництва "Всемирная литература", працював також у журналі "Жизнь искусства", водночас очолюючи Ленінградське відділення Спілки письменників. В літературних колах став відомим після виходу книги "Російські критики" (1896), в якій продемонстрував своєрідний хист у критиці - ліричність і емоційну схвильованість, але, разом з тим, відсутність науково вивірених принципів дослідження, що спричинило його розпливчасті імпресіоністські оцінки творчості письменників. Найбільшу увагу Волинський приділяв творчості Ф.Достоевського, присвятивши йому значну частину збірника "Книга великого гнева" (1904).17
Однак основне місце в творчості Волинського посідало мистецтво. Для нього роль останнього була настільки важлива, що служіння йому вважав як щось державне. Він вважав себе безсрібниковим служителем мистецтва. Тим можна пояснити походження його книг, подібних до книги про Леонардо да Вінчі, за яку італійське місто Міаан обрало Волинського своїм почесним громадянином.
З усіх видів мистецтва балет був для дослідника не тільки пристрастю, предметом ідеального натхнення, - а і його релігією або однією з релігій. Відомий російський письменник Кост.Федін, який добре знав Волинського, зазначав, що "він писав про балет гімни на мові, яка з'єднувала науковий трактат з любовним бурмотінням, лабораторний аналіз із богослужінням".18 Тому він створив книгу про сталевий носок як про міфічного бога і назвав її, як жрець, - "Книгой іцОажюйія" (1925), в якій блискуче відстоював класичну основу російськоїхореографії.
Для нього було мало книг, численних статей про балет, надрукованих у журналі "Жизнь искусства". Він не міг задовольнитися лише одними проповідями. Йому потрібний був храм, і він його створив -заснував і очолив хореографічний технікум з назвою "Школа російського балету". Він віддавав останні гроші своїй улюбленій школі, а сам жив у порожній кімнаті з єдиним кухонним столом посередині, із залізним ліжком, жив одним хлібом з оселедцем та чаєм і не уявляв собі, що можна жити інакше. І це було не життя, а подвиг в ім'я мистецтва. Помер митець в 1926р.
Вірному служінню мистецтву, зокрема, живопису й графіці присвятив своє життя молодший земляк А.Волинського Давид Штеренберг, який народився в 1881 р. у єврейській сім'ї. Батьки дали йому подвійне ім'я Лейзор-Дувид, він же обрав собі лише другу його частину. Хист до малювання в хлопчика проявився рано, й рідні прагнули дати синові відповідну освіту. Навчався на художника спочатку в Одесі, а з 1907 р. - в Парижі, де закінчив Академію художеств і сформувався як митець. У Франції створив такі полотна, як "Дахи Парижа", "Груші і сифон", "Став", "Натюрморт з кухлем", які принесли художникові визнання.
В 1914р. майстерню Д.Штеренберга відвідав А.В.Луначарський, якому сподобалися картини художника. Після повалення самодержавства в лютому 1917 р. митець повернувся до Росії, мешкав у Петрограді, згодом у Москві, працював з натхненням як завідуючий відділом образотворчих мистецтв Наркомосу під керівництвам А.В. Луначарського. Водночас виставляв свої картини на петроградській і московській виставках як представник російського авангарду. З 1920 р. він почав працювати у Вищих художньо-технічних майстернях у Москві.
Наступного року Д.Штеренберг привіз виставку своїх картин до Житомира, які так і залишилися в рідному місті. Сьогоднішнє покоління житомирян має можливість у Житомирській картинній галереї ознайомитися з художніми творами митця, і серед них їм неодмінно запам'ятається "Дівчина в синьому" - одна з кращих картин художника.19
Давид Штеренберг відомий і як художник-графік. Кращі його роботи присвячені творчості Володимира Маяковського, з яким міцно дружив. Поет присвятив художникові вірш "Давиду Штеренбергу -Володимир Маяковський", в якому підкреслив новаторські прийоми художнього письма маляра.20
1925 рік посідає особливе місце в житті художника. Він став організатором і керівником "Общества художников-станковистов" (ОСТ), яке проіснувало до 1931 року. Членами товариства були випускники Вхутемасу, серед яких П.В.Вільямс, А.Д.Гончаров, 0.0. Дейнека, Ю.І.Піменов, О.Г.Тишлер та інші, об'єдналися проти представників "виробничого мистецтва" й утверджували станкові форми мистецтва, ' прагнучи до відображення типових явищ дійсності, до лаконізму й динаміки форми. Для Штеренберга як художника в цей час характерні лапідарні за композицією виразні натюрморти ("Натюрморт з лампою"), а також портрети, зокрема відомий "Аниська".
30-ті роки стали останніми, коли картини художника виставлялися й пропагувалися. Далі його новаторська творчість не вписувалася в рамки соціалістичного реалізму. Він помер в 1948 році в забутті. Та ті часи минули, а творчість земляка - житомирянина залишилася з народом.
Рідний брат Давида Штеренберга Абрам був на 13 років молодшим за нього. Народився він теж у Житомирі в 1894 р., де й провів своє дитинство. Ще хлопчиком почав працювати підручним в одній із кращих житомирських фотографій, де здобув перші навички у фотомайстерності. При цьому йому добре прислужився властивий натурі майстра широкий інтерес до всього нового, велика працездатність і природний смак на прекрасне в природі й особливо в людині.
Юнаком Абрам потрапив до царської армії і брав участь у першій світовій війні, а потім служив бійцем Червоної Армії. Та любов до мистецтва фотографування перемогли, і він повернувся до улюбленої справи. Працював фотографом у Житомирі, Одесі, Ташкенті. В 1919 р. А. Штеренберг приїхав до Москви вже як досвідчений майстер своєї справи. Поселився на квартирі брата й відразу потрапив у коло творчої інтелігенції. Спілкування з видатними людьми того часу якнайкраще вплинуло на формування його світогляду.
На квартирі брата йому поталанило познайомитися з Володимиром Маяковським, і згодом він зробив з нього два фотознімки, які увійшли до скарбниці спадщини великого поета. Поступово він став фоторепортером своєї епохи. Його фотознімки брали участь у численних вітчизняних й зарубіжних фотовиставках, отримуючи схвалення й визнання як глядачів, так і професіоналів.
До нас дійшли його фотознімки не лише Володимира Маяковського, але й Анатолія Луначарського, Анрі Барбюса, Рабіндраната Тагора та багатьох інших. Абрам Штеренберг також зробив посмертне фото В.І.Леніна. Помер в 1979 році й залишився в пам'яті як один із видатних майстрів фотомистецтва.21
Єврейська спільнота виділила із свого середовища чимало талановитих юнаків, які, попри всілякі негаразди, зуміли стати відомими вченими, а частина з них здобула світове визнання. Серед них представники різних галузей науки, зокрема, історики, філософи, теологи, етнографи, хіміки, літературознавці та інші. Більшість із них народилася на волинській землі в другій половині xix століття, зокрема, в 70-90-ті роки. Вчені першої половини xix століття переважно належали до теологів, істориків і філософів, які досліджували історію свого народу й іудейської релігії. Так, Авраам Єпштейн, який народився в 1841 році в м. Старокостянтинові, зумів шляхом наполегливої самостійної праці здобути міцні й широкі знання. Він виїхав за кордон, де займався історією іудейської релігії а також єврейства. Його перу належить виправлене видання Буберовського "Мидраш Танхума" (1886) і "Ми - Кадмонист га - Иєгудим", яке містить дослідження єврейської хронології й оброблене та збагачене примітками видання Мидраша Тадше (1887), а також багато статей біографічного, історичного й археологічного характеру з історії євреїв.22
Широке коло наукових і літературних уподобань було притаманним для Соломона (Шломо) Манделькерна (1846-1902), який народився в м. Млинові Лубенського повіту в хасидській сім'ї. Одержавши звичайне релігійне виховання, юнак виявив неабияке обдарування, але рано втратив батька і змушений був переїхати до Дубно, де знайшов підтримку й допомогу серед місцевої інтелігенції. Йому вдалося спочатку закінчити Житомирське рабинське училище, здобути звання рабина, а потім факультет східних мов Петербурзького та юридичний - Одеського університетів. Попрацювавши кілька років в Одесі помічником рабина, він покинув Росію і переїхав до Лейпцига. Після одержання в Йенському університеті ступеня доктора філософії Манделькерн повністю віддається науковій і літературній творчості. Пише поеми й сатиричні епіграми. Відома його поема на біблійну тему "Бат шава" (1860). Водночас працював над історичною проблематикою, зокрема, видав у трьох томах "Історію Росії'"23 ,в якій багато уваги приділив історії єврейства. І хоча цей твір носив компілятивний характер, проте мав значний успіх завдяки прекрасній мові. Він також написав "Історію російської літератури", захоплювався перекладами єврейською мовою творів Й.-В. Гете, Г. Гейне, Дж. Байрона, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, В. Короленка. У Лейпцигу видав два томи своїх віршів, які позначені індивідуальністю. Російською мовою письменник переклав твір Н. Ганновера "Богдан Хмельницький" (1883). Світову славу Манделькерну принесла головна його праця "Чертог святости" (1896) - конкордація до Біблії, яка витримала багато видань, останнє було в 1967 р.24
Навіки вписав своє ім'я в світову етнографію уродженець Житомира Лев Штернберг (1861-1927). Його сім'я належала до євреїв-міщан. Батьки прагнули дати синові ґрунтовну освіту не лише з єврейської мови і релігії. Цим можна пояснити той факт, що Лев вступив до Житомирського рабинського училища, але досить швидко перейшов навчатися до Житомирської чоловічої гімназії, яку блискуче закінчив у 1880 році.
Вдумливий і не за віком серйозний, юнак прагнув продовжити освіту. З цією метою він їде до Петербурга й відразу вступає до університету. Та провчився лише два роки, і його відчислили з складу студентів. Причиною стала неблагонадійність Штернберга: він з усією душею перейнявся народницькими ідеями і став їм служити, вступивши до членів організації "Народна воля". Однак прагнення до вищої освіти було настільки великим, що юнак від'їжджає до Одеси. Там йому поталанило продовжити навчання в Новоросійському університеті на юридичному факультеті. Майже чотири роки Лев з великим бажанням опановував фах юриста, але водночас брав активну участь у діяльності місцевої народницької організації. Усе разом скінчилося в 1886 році, коли ного було заарештовано, і після трирічного перебування в одиночному ув'язненні він опинився на О.Сахаліні.
Там, у віддаленому поселенні Віахту, молодий Штернберг знайшов собі заняття до душі: захопився етнографічним вивченням місцевого населення нівхів (колишня назва гіляки). Після кількох подорожей правим берегом острова йому вдалося увійти в довіру нівхів і айнів, зібрати великий матеріал про побут, звичаї, господарську діяльність, вірування, фольклор. Згодом Л. Штернберг провів обстеження племен нівхів, гольдів, негідальців у басейні річок Амуру й Аргуні. В результаті копіткої й ретельної роботи вдалося встановити наявність родового ладу з класифікаторською системою споріднення й проявами групового шлюбу. Це відкриття відзначив Ф. Енгельс у статті "Нововідкритий приклад групового шлюбу", видрукуваній у 1892 році в газеті "Нейе цейт".25
Прожив на Сахаліні з 1889 по 1897 рр. і за цей час нагромадив величезний матеріал. Згідно з маніфестом 1897 р. Штернберг одержав змогу повернутися до Житомира, де мешкав майже два роки, опрацьовуючи привезений етнографічний матеріал. Академія наук зуміла добитися дозволу для Л.Я.Штернберга на тимчасовий приїзд до столиці для наукових занять, а з 1901 р. і до кінця життя він працював у Музеї антропології і етнографії спочатку молодшим, а потім старшим етнографом. В 1910 р. вчений відбув у наукову подорож на р. Амур і о. Сахалін, під час якої основну увагу приділив вивченню мови й фольклору нівхів. Невдовзі в Петербурзі були опубліковані "Материалы для изучения гиляцкого языка и фольклора". Водночас Штернберг написав ряд статей з етнографії приамурських народів російською та іноземними мовами, а також оригінальні статті із загальної етнографії, первісної релігії та права для енциклопедії Брокгауза-Єфрона, надрукував у тижневику "Владивосток" серію статей "Бесіди про Сахалін". Займався редагуванням видань, зокрема, "Сборников музея антропологии и этнографии", співпрацював у журналах "Русское богатство", "Сын Отечества", "Наши дни", в яких вмістив статті з єврейського питання, зокрема, "Розширення експерименту", "Трагедія шестимільйонного єврейства", "Найновіші праці з антропології євреїв", нариси "Сахалінські євреї".
Після 1917р. Л.Я.Штернберг став одним із творців радянської школи етнографів і організаторів етнографічної освіти у вищих навчальних закладах. З 1918 р. він - професор Ленінградського університету, з 1924 р. - член-кореспондент Російської Академії наук, багато і плідно працював у Комісії по вивченню племінного складу Росії та в Комітеті сприяння народам Півночі.
За теоретичними поглядами Л. Я. Штернберг - послідовний еволюціоніст, і саме з цих позицій він доводив єдність людства, а етнографію розумів як науку про культуру первісних народів і пережиток цієї культури в розвинутих народів. Комплексно вивчаючи етнічну історію і культуру народів (соціальні відносини, сімейнородові відношення, вірування тощо), Штернберг залучав дані суміжних наук - мовознавство і антропологію. Учений зробив значний вклад у вивчення первісної релігії, зокрема, розробив схему етапів еволюції вірувань та інше. При вивченні релігії він близький до анімістичної теорії Е.Тайлора. Його праці "Гиляки, орочи, гольды, негидальцы, айны" (Хабаровськ, 1933), "Семья и род у народов Северо-Восточной Азии" (Л., 1933), "Первобытная религия в свете, этнографии" (Л., 1936) не втратили свого наукового значення і сьогодні.26
Багато років плідно й творчо працювали в одній науковій установі два сини волинського єврейства, два видатних учених - етнографи, у яких так багато було спільного. І коли в 1927 р. помер Л.Я. Штернберг, то В.. Г.Богораз-Тан одним із перших відгукнувся статтею, в якій дав високу оцінку науковому подвигу свого земляка.
Народився Натан Менделевич Богораз у м.Овручі в квітні 1865 р. Його дід був рабином, а батько Мендель - знаючий експерт з питань;єврейських обрядів. Зовні він на єврея не був схожий : високий на зріст,мав величезну фізичну силу і на відміну від більшості членів общини міг
дуже багато випити і при цьому ніколи не п'янів. Мати походила з купецької сім'ї м. Бара Подільської губернії, маленька й спритна, стала матір'ю вісьмох дітей. Натан зовні схожий був на матір, а від батька унаслідував міцне здоров'я, прекрасну пам'ять і потяг до літературних справ. Батько добре знав староєврейську і новоєврейську мови, писав і навіть дещо видрукував.
У пошуках кращої долі сім'ї батько побував у багатьох містах:Російської імперії і зрештою привіз сім'ю до Таганрога за дві тисячі верств від рідного Овруча. Життя тут було легшим і ситнішим. Натан успішно закінчив гімназію і відправився до Петербурга вступати до університету, що йому і вдалося. Перший курс закінчив наприродничому відділі фізико-математичного факультету, наступного року перейшов на економічний відділ юридичного факультету. Серед 40 його однокурсників-економістів більш як половина належала до соціалістів. Не дивно, що Натан з головою поринув у політику: відвідував нелегальні гуртки, брав участь в студентських зібраннях. Бачив і слухав самого Андрія Желябова, який знаходив час займатися студентами, тримаючи в своїх руках усі питання підготовки вбивства царя. За участь в нелегальній студентській сходці Натана заарештували й вислали на рік до Таганрога, де він став активним пропагандистом народницьких ідей. Та попереду його чекала нелегка доля: довелося відсидіти 11 місяців у Таганрозькій в'язниці, три роки в Петербурзькій фортеці, десять років відбути на засланні в арктичному Колимську, пережити три революції. Лише з 1905 по 1917 рр. йому довелося стояти перед судом майже 20 разів за свої політичні й літературні справи. Заради революційних ідей у двадцять років він прийняв православну віру, що в ті часи означало перестати бути євреєм. Відтоді він став Володимиром Германовичем Богоразом. Та, як він сам писав у своїй автобіографії до Енциклопедичного словника Граната, від того "євреєм бути не перестав".27 Тому свідченням його літературний псевдонім "Н.А.Тан".
Під час перебування на засланні В.Г.Богоразу довелося жити в кам'яному віці й займатися натуральним господарством, навчитися говорити по-чукотськи, по-ламутськи і навіть по-ескімоськи, вивчити побут, звичаї, традиції, вірування чукчів та інших народів Півночі, до тонкощів засвоїти всілякі шаманські хитрощі. Бувало й так, що шамани зверталися до нього з проханням подивитися в "чаклунську книгу", тобто в зошит, у якому містилося всяке чаклунство. Свої етнографічні записи він робив не чорнилом, а оленячою кров'ю, яка з роками зовсім не вицвіла. Йому довелося відміряти 12 тисяч верств під час подорожей по Колимі та Чукотці.
В 1898 р. Богораз повернувся з Колимська прямо до Петербурга і привіз із собою великий писемний багаж - оброблений етнографічний матеріал, чукотські тексти і враження від побаченого й почутого, які лягли в основу його колимських віршів, оповідань. Серед літераторів одержав прізвисько "дика чукча".
Починають друкуватися його дослідження як етнографа. В 1900 р. в Петербурзі побачили світ "Материальї по изучению чукотского язьїка й фольклора, собранньїе в Кольїмском округе. Часть первая". В журналі Міністерства освіти за 1907 р. числом 7 з'явилася ґрунтовна й схвальна рецензія на названу працю, її автором був Л-Штернберг.
Опинившись у столиці, невтомний Богораз знову поринув у політичну боротьбу, і від наступного заслання його врятувала рекомендація Академії наук взяти участь у Північно-тихоокеанській експедиції, яку очолив професор Колумбійського університету Ф.Боас, а фінансував -Американський музей природничих наук. Так почалася друга подорож Богораза по Чукотці, Анадиру й Камчатці, але цього разу вже наукова. Вона була дуже плідною і підтвердила багато його спостережень і висновків.
Два роки етнограф провів в Америці, обробляючи й обмірковуючи свої матеріали. Їх він поклав в основу свого головного наукового доробку - тритомної монографії "Чукчі", яку в 1904-1909 роках видав Американський музей природничих наук. Четвертий том "Чукотська міфологія" з'явився в 1910 р. Російською мовою ця фундаментальні праця побачила світ лише в 1934 р. під назвою "Чукчі. Соціальна організація", а в 1939 р. - "Чукчі. Релігія". Цією працею В.Г. Богораз Тан підтвердив, що саме він був піонером у вивченні чукотської народності. Йому належить також авторство перших підручників словників, зокрема першої граматики чукотської мови, він був одним із творців писемності мовами народів Півночі.28
З 1904 р. В.Г.Богораз-Тан почав працювати науковим спів-робітником Музею антропології й етнографії, з 1921 р. - професором ряду вищих навчальних закладів Ленінграда, виступив ініціатором створення Ленінградського інституту народів Півночі, а з 1932 р. директором Музею історії релігії АН СРСР. Він автор більш як 90 наукових праць з етнографії, виданих російською та іноземними мовами, які ще довго будуть важливим джерелом вивчення етнографії народів Півночі.
Водночас В.Г.Богораз-Тан залишив велику й цікаву літератури спадщину. Він співпрацював з М. Горьким, спілкувався з А. Чеховим В. Короленком, О. Купріним, С. Скитальцем, В.Вересаєвим та іншими відомими письменниками й поетами. В 1899 р. учений опублікував "Чукотські оповідання", наступного року - збірку поезій "Вірші". Письменник співпрацював з багатьма журналами, зокрема з журналом "Світ божий", в якому в 1902 р. було видруковано його перший роман "Вісім племен". Наступні романи "Жертва дракона" (1909), "Спілка молодих" (1928), "Плем'я, що воскресло" (1935) мали незмінний успіх оскільки розповідали про життя первісних людей.
Помер В.Г. Богораз-Тан раптово в 1936 р.
До відомого хіміка Михайла Усановича доля була білш схильною. На щастя, його минули тюрми й заслання, хоча шлях велику науку був тернистим. Народився Михайло 16 червня 1894 р. Житомирі в єврейській родині лікаря-дантиста Іллі Усановича, яка мешкала у власному триповерховому будинку по вулиці Михайлівській. , 22 (нині тут музична школа №1).
Ріс і виховувався в інтелігентній сім'ї з достатками. З дитинства рідні прищеплювали йому любов до книги, музики, поважне ставлення до людини. Для Михайла взірцем у житті став батько, якого житомиряни глибоко поважали як лікаря за готовність прийти на допомогу хворим. Навчався юнак у Першій Житомирській чоловічій гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. В обласному державному архіві у фонді Першої чоловічої гімназії (ф.72) зберігаються документи, які засвідчують його відмінні успіхи в оволодінні кожною з програмних дисциплін.Талановитому юнакові вдалося вступити до Київського університету на природничий відділ фізико-математичного факультету, де під керівництвом викладачів він поглиблено почав займатися науково-дослідними експериментами. На четвертому курсі Михайло мав уже перший науковий доробок, з яким виступив на засіданні наукового студентського гуртка.
Після закінчення університету молодому хіміку поталанило: в 1919 р. його взяли на роботу до хімічної лабораторії Академії наук України, яку очолював академік В.І.Вернадський. Під керівництвом видатного хіміка, засновника геохімії, біогеохімії, радіогеології, творця наукової школи, першого президента Академії наук України Михайло Усанович зробив перші кроки в науці. Через усе життя він проніс сердечну вдячність і шанобливе ставлення до свого вчителя. Саме В. І. Вернадський одним із перших в 1938 році привітав свого учня з великим науковим відкриттям. Між цими двома датами лежав проміжок часу в двадцять років. За цей час Михайлу Усановичу довелося працювати в кількох установах Житомира, зокрема в 1920 р. в Житомирському інституті народної освіти, викладати хімію в школах рідного міста, в губернському раднаргоспі.30 Потім знову Київ, де в 1924-1929 рр. він працював технічним керівником хіміко-фармацевтичного заводу і співробітником Київського політехнічного інституту. Та обставини складалися не кращим чином щодо наукового творчого пошуку.
І лише переїзд до Томського університету сприяв зростанню Усановича як ученого. Тут він в 1932 р. розробив кількісну теорію розчинів і став професором хімії. І, нарешті, у 1935 р. його обирають завідуючим кафедрою фізичної хімії Середньоазіатського університету, що діяв у Ташкенті, де вченому вдалося зробити своє видатне наукове відкриття - сформулювати узагальнену теорію кислот і основ.21 З 1944 року М.І.Усанович працював у Казахському університеті, здійснив ряд нових наукових відкриттів, був обраний академіком АН Казахської РСР.
Пішов із життя М.І.Усанович в 1981 р., залишивши після себе понад 250 наукових праць і серед них фундаментальну монографію "Дослідження в галузі теорії розчинів і теорії кислот і основ" та численний загін учнів.
Багато єврейських юнаків мріяли бути юристами, щоб захищати права свого народу, але царизм всіляко обмежував кількість адвокатів і юристів-євреїв. Тому ставали ними лише одиниці. Одним із них був Михайло (Менаше) Моргуліс (1837-1912). Народився в Бердичеві, який тоді належав до Волинської губернії. Його сім'я була хасидською, і тому після закінчення традиційного хедера рідня запротестувала проти бажання Михайла вступити до казенного училища, яке щойно почало діяти. Закінчив курс училища, і знову проти волі батьків юнак вступив до Житомирського рабинського училища, де був зарахований на казенне утримання. Багато працював над самоосвітою і в мріях бачив себе реформатором релігійного й громадського життя євреїв. Та перші спроби молодих рабиністів, які закінчили училище в 1861 році, наштовхнулися на сильний опір ортодоксів, а з другого боку - на вороже ставлення органів місцевої влади. Як казеннокоштний, Моргуліс мав відпрацювати рабином, але єдиним його бажанням було продовжити навчання. З допомогою попечителя Київського навчального округу М.І.Пирогова юнака зарахували студентом юридичного факультету Київського університету.
Студентські роки позначилися не тільки глибоким засвоєнням юридичних наук, а й корисними справами для свого народу. З його участю в університеті почав працювати гурток єврейського студентства, члени якого перекладали на їдиш кращі твори російської й іноземної літератури й видавали їх, а також склали російською мовою збірники з історії й літератури єврейства. Водночас юнак займався науковими питаннями права, написав дослідження "Про право спадкоємства згідно з Мойсеєво-талмудичним законодавством", яке подав до захисту в 1869 р. як кандидатську дисертацію. Він написав і видав багато статей з єврейського життя в "Киевлянине", "Киевском курьере", "Киевском телеграфе", в яких піднімав проблеми освіти, землеробства і правового становища євреїв. Його стаття про землеробство євреїв у Південно-Західному краї вийшла окремою брошурою і була конфіскована поліцією. Після закінчення в 1869 р. університету молодий юрист оселився в Одесі. Глибоке знання єврейського побуту, іудаїзму й російського законодавства сприяють Моргулісу як юристу - знавцю правового становища євреїв. Він брав участь у роботі Вищої (Паленськоі) Комісії для перегляду діючих законів про євреїв у Російській імперії.
В 70-ті роки Моргуліс невтомно працював над поширенням серед єврейства освіти й продуктивної праці. Спільно з Й.Г.Оршанським у редакції газети "День", вів відділ іноземного огляду, в якому на прикладах зарубіжного єврейства, закликав єврейську буржуазію й інтелігенцію служити матеріальними й розумовими можливостями народній єврейській масі. В 1871 р. Моргуліса обрали членом правління товариства "Труд", завдяки його турботам єврейські ремісничі училища досить скоро стали кращими професійними навчальними закладами.
Десять наступних років юрист брав активну участь у палестинському товаристві, боровся проти антисемітизму, друкував статті на захист євреїв. З появою сіонізму М. Моргуліс став його відкритим противником." Понад 50 років присвятив юрист дослідженню єврейського питання не лише з позиції інтересів євреїв, а й з точки зору інтересів народу, в середовищі якого він жив. Об'єктивність і правдивість були сенсом його життя і діяльності. Практичне вирішення єврейського питання в Росії М. Моргуліс бачив у повному рівноправ'ї євреїв. Його праці "Збірник з єврейського питання" (1869), "Питання єврейського життя" (1889), "Організація єврейських общин в Росії" мають і сьогодні історичну цінність.
Випускником юридичного факультету Київського університету був і уродженець містечка Корця Луцького повіту Михайло Миш. Народився в бідній єврейській сім'ї. Від природи був обдарованою людиною, чесною і працьовитою. Закінчивши корецьке казенне єврейське училище й дворянське училище в Острозі, він здобув знання, які допомогли йому при вступі в університет. На початку 70-х років Миш почав працювати в юридичних установах, але виявив себе як юрист, коли захопився дослідженням правового становища євреїв у Росії. Став відомим, популярним завдяки своїм працям "Руководство к русскому законодательству о євреях", яке витримало три видання, й "Положение о земских учреждениях" видання 1864 і 1890 років."
Відомим юристом у Російській імперії став Мойсей Гольдштейн, який народився в 1868 р. в м. Шепетівці Ізяславського повіту. Ще навчаючись у Київському університеті на юридичному факультеті, він відзначався красномовством і незаперечною логікою доказу. Після закінчення навчання молодий юрист вирішив випробувати долю в столиці імперії в Петербурзі. Працював у різних судових установах, зокрема, у відомого адвоката й судового діяча С. Андреєвського. В той час діяли обмежені правила стосовно адвокатів-євреїв, і Гольдштейн був прийнятий до складу присяжних повірених лише в
1904 р., коли його ім'я стало відомим після кількох великих процесів, зокрема, "Справи зеленої митниці" (1894), справи лейб-гвардінського козачого полку, "Росіянина" та ін. У 1908-1910 рр. Гольдштейн став популярним завдяки виступам на політичних процесах Абрама Гоца, "Бунду", "Сорока чотирьох", "56-ти" та інших у Петербурзі, у справах так званої Александрівської республіки в Москві, соціал-демократич-ного комітету в Ризі, "Нападу на війська" в Одесі. М.Гольдштейн брав також участь у справах про кишинівський і могильовський погроми в ролі громадського позивача.
В 1906 р. він опублікував збірник своїх промов "Печать перед судом", в якому видрукувані його промови з літературних справ, а в 1907 -"Движение уголовного процесса", які прислужились юридичній науці.34
Музичне життя українських євреїв у межах Російської імперії
обмежувалося лише жанрами синагогальної й світської музики. Брати участь в загальноросійському музичному житті могли тільки ті євреї, які прийняли християнство, та їхні нащадки. Але, незважаючи на такі перешкоди, євреї-музиканти сприяли розвиткові музичної культури народу. Свій вклад зробили і євреї Волинської губернії, найбільше синагогальну музику.
Синагога, яка відігравала центральну роль у житті міст і містечок була не лише молитовним будинком і місцем вивчення законів віри, й приміщенням, в якому збиралася громада. Саме в синагозі співак дарували своє музичне мистецтво членам єврейської громади Виступаючи в ролі кантора - головного співака, вони часто писали музику для виступів, які супроводжували процес богослужіння.
Одним із найбільш відомих канторів, слава якого сягала далеко за межі Волині, був Яків Бахман (1840-1903). Народився в м. Лугини сім'ї комерсанта. З раннього дитинства хлопчик виявив великий потяг до музики і співів. Маючи від природи чудовий голос і слух, юнак пристрасно захопився музикою. Проте батько дозволяв синові співати лише в місцевого кантора у святкові дні. Після смерті батька юнак став синагогальним півчим. Лише в ЗО років співак, який мав дуже рідки голос - героїчний тенор і тембр виняткової краси, почав вивчати європейську музику й гру на роялі.
Славу видатного кантора здобув Я.Бахман у Бердичеві. Саме тут йому запропонували перейти працювати на оперну сцену, але він відмовився від артистичної кар'єри. Згодом приїхав до Варшави, де його спів у різних синагогах і молитовних будинках супроводжувавався постійним успіхом. Слухачі незмінне відзначали особливий хист співака до імпровізації. До того ж він досконало володів колоратурою. Пізніше служив кантором в Одесі, потім у Будапешті. Як композитор Бахман поклав на музику більшість суботніх і святкових молитов. Зібрання його творів було видано в 1884 р. в Москві.
Широко відомим кантором був і Хаскель Файнзингер (1838-1891), який народився в Бердичеві, а все життя провів у Житомирі. З раннього дитинства гарно співав, і батько носив його по будинках заможних євреїв, заробляючи на життя співом сина. Згодом він втратив голос, але цей недолік Файнзингер компенсував музичним хистом і надзвичайно розвиненим слухом. В 1858 р. він став кантором у Хотині, але невдовзі переїхав до Житомира, де 31 рік займав посаду кантора. Звідси й псевдонім Хаскель Житомирський. Він мав велику популярність серед єврейських общин губернії. Його численні композиції були засвоєні багатьма канторами не лише у Волинській губернії, а в містах і містечках всієї смуги єврейської осілості.35
Важливу роль у розвитку єврейської музичної культури відіграв уродженець Ушомира Житомирського повіту Менахем Кіпніс, який народився в 1878 р. в сім'ї' кантора.36 Хлопчик у 8 років залишився сиротою і його взяла на виховання сім'я старшого брата Пейсаха,37 який служив кантором в Ушомирській синагозі. Найстарший брат і став першим вчителем співу маленького, але обдарованого Менахема. Ще хлопчиком він почав співати в синагогальних хорах не тільки в Ушомирі, але і у багатьох містечках поліського краю. Річ у тім, що його сильний і гарний голос подобався єврейському загалу і на підлітка був значний попит.
Водночас він навчався у талмуд-торі, багато працював над самоосвітою і уважно прислухався до порад брата. Після закінчення Житомирського хорового училища Менахем став солістом у знаменитих канторів, з якими їздив по містах і містечках не тільки України, але й Литви і Польщі.
В 1900 р. молодий співак приїхав до Варшави, де взяв участь у конкурсному відборі співаків до опери. За наслідками конкурсу його прийняли до складу хору. Юнак став першим євреєм, якого прийняли до складу імператорської опери і зарахували солістом у хорі. Але невдовзі стало ясно, що на більше не варто сподіватися. Деякі джерела пояснюють цей факт несприятливими зовнішніми даними співака: невисокий на зріст, худенький, з лицем, спотвореним віспою.38 Та попри усі прикрості опера відіграла велику роль в його музичній освіті й музичній естетиці і спрямувала життя митця на шлях музичного критика. Відтоді М.Кіпніс став визначною постаттю серед єврейських музичних критиків.
Він став постійно друкуватися у різних варшавських газетах як на івриті, так і на їдиші. Його статтям було притаманне прагнення сполучати єврейську культуру із світовою, зберігати і розвивати єврейське культурне надбання. Саме цим М.Кіпніс якісно відрізнявся від багатьох інших критиків, які'бачили майбутнє в асиміляції і відході від усього єврейського. В 1912 р. він опублікував книгу "Прославлені єврейські музиканти", а в 1930 - "Хелмські історії".
В газеті "Хайнт" у нього був постійний розділ, в якому щотижня з'являлися статті автора. Писав Менахем не тільки про музику. Досить рано у нього з'явився хист фейлетоніста. Саме фейлетони і гуморески принесли автору широку популярність в Польщі. Збірки його гуморесок можна було зустріти в кожній єврейській оселі. Як згадував Левін Кіпніс, Менахема називали польським Шолом-Алейхемом.
За рік до початку першої світової війни життя митця різко змінилося - він став співаком народних єврейських пісень. Разом із своєю дружиною співачкою Земірою Зелігфельд, він гастролював по всій Польщі, а потім в різних країнах Європи. Під час концертних подорожей співак збирав народні пісні і єврейський фольклор. Йому вдалося видати з нотами збірку "80 народних пісень" (1925), "140 народних пісень (1931) і три збірки дитячих пісень, і вже після смерті в Буенос-Айресі вийшла його збірка "100 народних пісень" (1949).39 Життя скромного і життєрадісного М.Кіпніса, який користувався великою повагою і любов'ю усіх, хто його знав, було нелегким. Легкою видалася тільки смерть: він помер від серцевого удару в 1942 р. у Варшавському гетто.
Щаслива доля випала Олександру Кіпнісу - одному з музично обдарованих юнаків - євреїв, який став світовою зіркою вокального мистецтва на оперній сцені й концертній естраді в 1920-х - 1940-х роках. Народився співак 1 лютого 1891 року на міській околиці Житомира в будинку домовласника Лібермана. Його батьки -горошківський міщанин Шая Янкель і Махля Кіпніс були безмежно раді появі сина, якому дали ім'я Нухим.40 Ще підлітком хлопчик виявив незвичайні здібності до музики, вражаючи рідних і близьких абсолютним слухом. Батьки розуміли, що необхідно дати синові музичну освіту і сприяти його зростанню як музиканта, але не змогли цього зробити. Талановитому хлопчику випало важке дитинство. Його рідні рано померли. За допомогою добрих людей юнак потрапив до Варшавського військового училища, де йому вдалося опанувати основи професійної освіти. Однак багаті природні вокальні здібності юнака вимагали серйозних подальших занять, і він направляється до Берліна, де почав навчатися в класі професора Ернста Гренцбаха, одного з найвидатніших педагогів-вокалістів німецької школи. Саме Гренцбаху зобов'язаний Кіпніс своєю блискучою вокальною школою. Крім вокальної підготовки молодий співак був вихований своїм педагогом і як самостійно мислячий інтерпретатор, здатний переключатися на різні методи виконавської майстерності - від італійської опери до німецького репертуару, від камерної музики романтиків до російського романсу. На цей час співак прибирає собі сценічне ім'я Олександр Кіпніс.
Дебют О.Кіпніса стався в 1915 році на сцені Гамбурзької опери в партії Каспара з опери К.М.Вебера "Чарівний стрілець", який виявив його достоїнства й технічну майстерність. Далі артист протягом трьох років співав у театрі Вісбадена, аз 1919р. почав виконувати провідні басові партії в двох берлінських театрах - Берлінській Опернхауз і Берлінській державній опері. Саме тут він був визнаний як прекрасний виконавець оперного німецького репертуару.
Залишаючись до 1935 р. солістом Берлінської державної опери, артист почав виступати в італійській "Ла Скала" (Мілан), паризькій "Гранд-Опера", лондонському "Ковент-Гарден", в театрі "Колон" (Буенос-Айрес). Друга половина 30-х років xx ст. стала для Олександра Кіпніса вершиною його артистичної кар'єри. З цього часу він увійшов до складу світової вокальної еліти, став співпрацювати із славетними диригентами А.Тосканіні, К.Мук, Л.Блех, Б.Вальтер, брав з ними участь у Зальцбурзькому фестивалі.41
З початком другої світової війни Олександр Кіпніс переїхав до США, де з 1939 р. і до кінця кар'єри в 1952 р. був солістом "Метрополітен-Опера" в Нью-Йорку, де виконував з незмінним успіхом партію Бориса в опері "Борис Годунов" М.Мусоргського, короля Марка в "Трістані та Ізольді" Р.Вагнера і багатьох інших.
Будучи молодим сучасником Ф.Шаляпіна, О.Кіпніс багато що перейняв від великого російського співака і найперше - бережливе ставлення до слова, граничну виразність музичної лінії, прагнення до психологічної достовірності образу. Однак Кіпніс зумів уникнути сліпого наслідування Шаляпіна. Він ішов своїм шляхом, і як великий артист зумів шаляпінські принципи закласти в свою індивідуальну творчу манеру.
Водночас Кіпніс був видатним камерним артистом, одним із перших почав записувати популярні арії й романси в студії. В цих записах яскраво виявилися риси співака - новатора, який прокладав нові шляхи у вокальному мистецтві свого часу. Останні роки життя О.Кіпніс викладав у Нью-Йоркському музичному коледжі. Помер в травні 1978 р.
Серед євреїв професія лікаря завжди була у великій пошані. Але в Росії, зокрема на Волині, до кінця першої чверті xix ст. євреїв-лікарів, за незначним винятком, практично не було. Таким винятком ще в другій половині xvi ст. був відомий аптекар і письменник Абрам Ашкеназі, який жив у Володимирі-Волинському. Він не лише успішно лікував людей, але й залишив після себе книгу "Життєвий еліксир", у якій йшлося про обов'язки євреїв у різних обставинах життя. Ця книга була дуже популярна, рабини широко використовували її в своїй роботі
3 єврейською громадою.
В другій половині xix ст. становище дещо змінилося. З 1882 р. євреям було дозволено в рамках 5% норми займати посади лікарів, фельдшерів42 і кількість євреїв-лікарів почала зростати з року в рік. Так, в 1883 р. в губернії налічувалося б докторів медицини, 96 лікарів,
4 дантиста, 231 фельдшер43, а згідно з переписом 1897 р. у Волинській губернії вже працювало 468 євреїв-лікарів і серед них 187 жінок44. Частині з них поталанило закінчити медичні факультети університетів і працювати на волинській землі. Практикуючи лікарем, кожен з них вносив свою частку в поліпшення здоров'я й культури рідного народу. Такий шлях пройшов Ісаак Камінер (1834-1901), уродженець містечка Левкова. Народився він у небагатій ортодоксальній сім'ї, і батьки хотіли, щоб син став рабином. Та юнак прагнув до світської діяльності. Щоб перешкодити здійсненню бажань сина, батьки одружили його в дуже ранньому віці, і в 25 років він мав багатодітну сім'ю. Але бажання вчитися у Камінера було таким сильним, що він залишив сім'ю і вступив на медичний факультет Київського університету. Після його закінчення працював повітовим лікарем у Василькові, потім асистентом у Києві, переїхав до Чернігова, де займався лікарською практикою. В 60-ті роки вже досвідчений лікар заявив про себе як літератор серією віршів і фейлетонів. Для його поезії характерне щире проникнення в людські почуття й невдаваний сум. Згодом переїхав на постійне проживання в село, присвятив весь свій час літературній праці.45
З 90-х років xix ст. в Житомирі працював відомий у поліському краї лікар-дантист Ілля Усанович, який в 1891 р. закінчив зуболікарську школу й здобув у Дерптському університеті звання дантиста. Житомиряни його шанували як лікаря, який постійно піклувався про міських дітей, безплатно надавав лікарську допомогу учням місцевих училищ. Водночас займався статистикою захворювань зубів у дітей шкільного віку і свої спостереження аналізував у наукових статтях. Він мав власний будинок в центрі міста по Михайлівській вулиці, в якому вів прийом хворих. На другому поверсі І.Усанович відкрив один із перших у губернському центрі кінотеатр "Люкс" на 150 місць. 21 листопада 1916 р. громадськість міста, віддаючи шану і повагу І.Л.Усановичу, відзначила 25-річний ювілей його зуболікарської діяльності, а газета "Жизнь Вольїни" видрукувала ювілейну статтю -присвяту.46 В сім‘ї лікаря народився й виріс майбутній академік, один із видатних хіміків Михайло Усанович, про якого йшлось вище.
Волинська земля може пишатися тим, що дала світові цілу когорту видатних діячів єврейської культури, які посіли гідне місце у світовій і вітчизняній історії і внесли свій вклад у розвиток людської цивілізації.