В цьому році Червоноармійський район святкує 75-у річницю свого утворення. Багато довелося йому пережити буремних подій, радісних і світлих моментів. Його минуле та сьогодення творили і продовжують творити чудові люди, які віддають йому своє серце, таланти, свою звитяжну працю. Серед них - людина, котра зробила немало хороших справ для нашого краю, працюючи 11 років на Червоноармійщині на високих посадах, відроджуючи ліквідований «неперспективний» Червоноармійський район. Це П.П. Омельчак, який у серпні 2010 року удостоєний Почесної відзнаки «Почесний громадянин району».

   Напередодні Дня Незалежності Петро Петрович поділився своїми спогадами про працю на Червоноармійщині, яку любить і пам'ятає.

   - У Червоноармійський район я потрапив у 1966 році з посади директора Житомирського технікуму землевпорядкування. В ті часи це було просто - викликали в обласний комітет партії і кажуть: «Ми Вас рекомендуємо в Червоноармійський район, який відновлюється, на посаду голови райвиконкому».

   Район наш був ліквідований у 1962 році. Це була велика помилка керівництва держави, тому що зробили дуже великі райони, які стали некеровані. А шляхів сполучення було недостатньо, і господарство було ще після війни не таке міцне - не вистачало техніки, приміщень, словом, існували труднощі. Не врахували тих труднощів, а зробили гігантоманію. Але вернулися, поправили, утворили наш район. 4 роки район перебував під егідою декількох районів: Дзержинського, Новоград-Волинського, Черняхівського, Житомирського. А за цей час в нас забрали кращих спеціалістів, та й багато людей самі виїхали, бо район «неперспективний». Тому створилися надзвичайно тяжкі економічні і соціальні умови. В цих умовах і було відновлено Червоноармійський район. І Степана Григоровича Бойка обрали першим секретарем районного комітету партії, а мене - головою райвиконкому.

   Прийняли ми район у тяжкому становищі. Врожай зернових не перевищував, як правило, 6-7 центнерів, надій молока від корови складав 1000-1020 кг, не вистачало кормів. Була низька зарплата - оскільки мала продуктивність худоби і сільського господарства, то не було достатньо грошей.

   - І які були Ваші перші кроки, перші дії, коли Ви прийшли у відновлений район?

   - На другий день, як мене ще не обрали навіть головою райвиконкому, а тільки заступником голови оргкомітету, ми разом з головою колгоспу М.М.Гичком (с.Великий Луг) поїхали шукати солому для громадського тваринництва на мою батьківщину - в Полонський район. І там мої земляки нам допомогли. Возили солому і з інших районів та навіть з Херсону. Таким чином допомогли перезимувати нашу худобу. А звідси збільшилися надої молока, і зарплата, і настрій з'явився.

   Для мене як голови райвиконкому великою проблемою було те, що Червоноармійськ не мав жодного квадратного метру асфальту. Не було багатьох організацій. Все треба було створювати, знайти кожному приміщення. Найперше, це ми добудували Червоноармійську середню школу - всього за один рік. Будівництво проводив за нашої допомоги міжколгоспбуд, яким тоді керував В.С.Мирончук. Усі відчули, що в районі стає комфортніше. Розмежували банк, збудували господарським способом нове приміщення міліції. У 1967 році розрили всі центральні вулиці райцентру і потім самі перелякалися: що ж ми будемо з ними робити?

   - А для чого розрили?

   - Щоб асфальт покласти, і заасфальтували. В райцентрі звели теж господарським способом військкомат - він був одним з перших і найкращих військкоматів в області. Збудували незабаром і автобусну станцію. Того ж року почали активно будувати шляхи.
Ось так розпочалося цікаве життя. Якщо велося будівництво, то люди бачили, що щось робиться і є перспектива.

   У 1967 і в наступні роки почали активно будувати квартири в Червоноармійську. Будівництвом займався я, як голова райвиконкому, але моїм помічником був головний архітектор району - М.О.Байда. Коли збудували міліцію, то в нас звільнилося її колишнє приміщення - там ми відкрили музичну школу, директором якої я запросив І.Мамайчука. Багато було зроблено в Будинку культури, зокрема відремонтували там обидва зали. А в Соколові під час війни партизани зірвали міст і до утворення району його там не було. Весною річка Тня розливалася, як Дніпро. Тож ми побудували там хороший міст, а також середню школу з допомогою ПМК, дільничну лікарню, заклали дендропарк.

   Ми також побудували ресторан, приміщення райспоживспілки, терапевтичний корпус лікарні і поліклініку, гуртожиток для профтехучилища, селищну раду, Монумент Слави у Червоноармійську і пам'ятник воїнам 5 армії біля с.Андріївка, автор яких, а також пам'ятників у Старій Олександрівці та Соколові - народний скульптор України Красняк. З поліклінікою була цікава історія. Не можна було пробити гроші на будівництво поліклініки, то ми добилися коштів на готель. Зробили проект готелю, і я з головним лікарем П.О.Врабець переробили цей проект... Приїхав керівник обласного банку і сказав: «Вас же в тюрму треба садити». А я відповів: «Як посадите, то я відсиджу, передачі будете мені носити. А поліклініка залишиться».

   Запрошували мене в інші райони - наприклад, у Чуднівський, але я відмовився. Не люблю міняти місця роботи, бо звикаю до людей, до кущів, до корів, до всього. 7 років я пропрацював головою райвиконкому. А коли Степана Григоровича Бойка забрали, то мене рекомендували першим секретарем райкому партії. Я близько 4 років пропрацював на цій посаді.

   У нас була художня самодіяльність дуже слабенька в районі. Стали ми приділяти їй велику увагу, конкурси проводити, музична школа допомагала. Віра Яківна Курах відіграла велику роль у цій справі. Запрацювали гуртки, хори. Одним з досягнень стало створення хор-ланки у Великому Лузі з героїв Соціалістичної праці та орденоносців. Це теж непроста справа. Учасники хор-ланки їздили в Житомир, Київ виступати. А в них - і корова, і город, і діти, і чоловіки не пускають...

   З'явилися в нас хороші господарства, особливо господарство ім.Леніна, де М.М. Гичко керував. Ми зі Степаном Григоровичем розробили систему госпрозрахунку, яка мобілізовувала людей. І були піонерами в Житомирській області по створенню культурних пасовищ та зробили перше поливне пасовище в Курному - коли це запровадили, то Ви не повірите: у корів збільшився за один рік надій молока на 800 кілограмів! Через рік завоювали Червоний Прапор, виконали п'ятирічку за 4,5 року. Було організовано єдине в області змагання «Земля сусіда - не чужа земля», тобто, сильніше господарство допомагало слабшим. Район став одним з кращих в області.

   Мене хотіли забрати директором Укрземпроекту в Києві. А ідуть жнива. Хліб тоді уродив у нас на славу - було 23-24 центнери з гектара по району. Я просився, щоб дали мені закінчити жнива і тоді забирали. Мене запрошували завідуючим кафедрою геодезії в Львівський сільськогосподарський інститут. І врешті відправили у Володарськ-Волинський район. Дуже тяжко я розставався з людьми Червоноармійщини, проблемами, перспективами...

   - А чим Ви займаєтеся тепер?

   - Нині працюю головою Житомирської обласної ради Українського товариства охорони природи, яке існує в Україні понад 100 років.

   - Петре Петровичу, що для Вас означає одержати відзнаку «Почеснии громадянин району»?

   - Це дуже приємно. Думаю, що якби мені дали якусь премію чи іншу нагороду, то ця відзнака вартісніша, вона говорить про пам'ять земляків.

   - Що б Ви хотіли сказати жителям Червоноармійщини напередодні Дня Незалежності України?

   - Я всіх поздоровляю зі святом, бажаю міцного здоров'я - це найдорожче і найголовніше, і бажаю, щоб район, який має гарні традиції, їх відновлював. Щоб люди жили краще, заможніше, і з'явилося в них більше оптимізму. Щоб розвивалося будівництво. І щоб з часом ви жили і працювали краще, ніж ми.

   Записала Ольга БОРТНІКОВА
   "Вісті"