Це розповідь старого вчителя, ветерана війни та праці, комуніста. Все свідоме життя він вчився і вчив інших, набирався досвіду і передавав його молодим. Він з того покоління, яке будувало нашу державу, захищало її від фашистів, відроджувало і свято вірило у щасливе майбутнє країни. Целестин Миколайович Соболевський і зараз, у свої 92 - сильна духом, енергійна людина. Він із тих, хто ніколи не зраджував партії, народу, хто твердо вірить у відродження соціалізму в Україні.

   Йшов 1937 рік. В країні завершено колективізацію сільського господар­ства. Село збирало сили і засоби, щоб господарювати по-новому.

   Того року я отримав призначення в Гутоюстинівську початкову школу Червоноармійського району (тоді це  був Житомирський район). На місце  призначення довелося добиратися навмання, бо села як такого не було: на чималій відстані були розкидані далеко одна від одної садиби.

   Вийшовши з лісу з боку села Новий Завод, я побачив телефонну лінію, що прямувала на Житомир, а від неї йшла інша – ліворуч. Я здогадався, що мені саме туди, десь там має бути центр села. Хата, до якої був проведений телефон, і виявилась сільською радою.

   Старий дідусь, якого я тут зустрів, показав, де знаходиться школа. Це були дві хати, вкриті соломою. В одній була лише одна класна кімната, в іншій – дві. Учнів нараховувалось більше 120, бо відвідували цю школу діти з сіл Болярка та Видумка. Дітям доводилося пішки долати відстань до трьох  кілометрів. Становище ускладнювалось тим, що діти були погано одягнені і роззуті. Через бездоріжжя і заметілі до школи, бувало, приходила половина учнів. Не вистачало зошитів і підручників. Та ми розуміли, що це труднощі тимчасові.

   В цей час партія і уряд кинули клич: «Геть неписьменність!». Ставилося завдання навчити читати й писати все доросле населення. Зібрати людей в школі увечері після роботи було неможливо. Дана була вказівка організувати «десятихатки». Та вчителів в селі було лише двоє. До цієї роботи довелося залучити комсомольців, які на той час мали освіту 5-7 класів.

   На «десятихатках» культармійці (їх так тоді називали) при світлі каганців і гасових ламп навчали людей грамоті. Щоб організувати роботу в колективному господарстві, яке щойно було організоване, керівникам доводилось докладати неймовірних зусиль. Не вистачало приміщень, сільгоспінвентаря, будматеріалів, машин, найпростіших механізмів. Скрізь потрібні були руки. Новостворені тваринницькі ферми розміщали в пристосованих, наспіх облад­наних приміщеннях, вкритих соломою, осокою, притиснутою жердинами. Оранка землі велась кіньми, волами, бувало і коровами. Сівба зернових велась вручну, вручну велось і збирання врожаю. Першу сівалку колгосп придбав у 1938 році. Незважаючи на великі труднощі, наш колгосп «Нове життя» нарощував темпи виробництва зерна, молока, м’яса, картоплі. Незручно було обробляти поля, бо серед масивів колгоспних земель знаходились особисті господарства і присадибні  ділянки. Виникла потреба звести особисті господарства в компактне  село, що було зроблено в 1939 році.

   А вже  в 40-у колгосп за високі досягнення в господарюванні, зокрема у вирощуванні коней для Червоної Армії, був удостоєний участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Голова колгоспу М.Т.Журавський, конюх Й.І.Пашинський, голова сільради П.І.Вергун були запрошені на ВДНГ до Москви. Колгоспу вручили перехідний Червоний прапор. Перед людьми нашого села відкрилась перспектива заможного життя.

   Віроломний напад на нашу країну німецьких фашистів перервав рух наших людей до кращого майбутнього. Населення піднялося на захист Батьківщини. В селі залишилися жінки та діти. Але життя не завмерло. В неймовірно важких умовах жінки і підлітки оберігали господарство від руйнування.

   У 1947 році, коли з війни повернулися уцілілі солдати, закипіла напружена робота по відродженню села. Держава надавала допомогу зерном, кредитами, спеціалістами сільського господарства. Відновлена Новозаводська МТС допомагала в обробітку землі, в збиранні врожаю. А в 1951 році як премію за значну кількість картоплі, зданої державі понад план, колгосп одержав вантажну автомашину. За період з 1951 по 1955 роки наше господарство вже збагатилося кількома тракторами, двома зернозбиральними комбайнами і технікою для збирання льону. Це дало можливість розширити посіви льону, картоплі. Поповнювалася колгоспна каса. Настала пора подумати про благоустрій села і поліпшення матеріального становища колгоспників. Міцніла держава – міцніло село.

   В селі з’явилися новобуди як  господарського призначення, так і житлові. Колгосп допоміг багатьом сім’ям придбати в особисте користування корів, свиней. Прийшла черга будувати новий клуб, школу. Неоціненну допомогу в цій справі надала держава. Тепер замість маленьких хатинок мали вже одну з кращих шкіл у районі. В селі запрацювала бібліотека. Колгосп закупив духовий оркестр, для якого підготував музикантів.

   Як ніколи в історії нашої держави, було виявлено турботу про людину праці. Кращі  виробничники відзначалися преміями, нагороджувалися орденами та медалями. Все це підносило дух і гордість за свою Батьківщину, додавало сил і наснаги на нові досягнення.

   Незабутньою подією стала повна електрифікація села, електрики. Затим за державний кошт була проведена дорога до основної траси. А коли в село прийшов перший автобус, люди вийшли з хлібом і сіллю, розцілували шофера.

   Тепер буржуазні запроданці і перевертні звинувачують нас в ностальгії за минулим, за дешевою ковбасою. Брешуть кляті. Серце болить у наших людей, коли вони бачать, як марно пропадають плоди їхньої праці, праці їхніх батьків та дідів. Наче чорний смерч пронісся над селами, районами, над Україною, що була високорозвиненою, квітучою, оновленою після фашистської навали. Більшість людей твердо усвідомлюють, що здобутки, які ми мали до розвалу Радянського Союзу, були досягнуті внаслідок керівництва Компартії і Радянського уряду.

   Певен, що коротко викладена історія нашого села є подібною до історії багатьох інших сіл. Всі вони пережили важкі роки свого становлення і щасливі – удач і перемог. Та   найтрагічнішою сторінкою існування наших людей є останні два десятиліття, протягом яких буржуазний лад зробив з України руїну. Врожайні колись поля заростають чагарниками, а люди від безвиході та відчаю спиваються або шукають заробітків у чужій стороні. А куплені борзописці, позичивши у Сірка очі, нахабно гудять наше минуле, ллють бруд на радянський спосіб життя.

   — То де ж вихід? – запитують один в одного мої односельці. Компартія закликає трудовий люд до організованої боротьби. В ній і знайдемо вихід.

   Целестин СОБОЛЕВСЬКИЙ.
   с.Гута-Юстинівка
   Червоноармійського району.