З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОСТІ
У XIX столітті на Волині, як і по всій Росії, розвивалися капіталістичні посини. Промислове виробництво базувалося на найманій прані. Деякі, в основному дрібні кустарні підприємства, устатковані примітивною технікою, на яких застосовувалася головним чином ручна праці, діяли і території нашого району.
До відкриття руди і вугілля Донбасу металургія на Україні розвивалася переважно на Поліссі, на базі болотних руд та лісових ресурсів. Особливо славилися волинські руди. На території нашого району їх добування велося біля сіл Рудня та Рудокопи. Глибина, на якій вони залягали, становила декілька сажнів. Болотні руди добували в багатьох місцях Волині. Тому багато поселень в області носять назву Рудні.
Хижацьке використання покладів руди та лісових запасів для її плавлення призвели до занепаду залізоробної промисловості в нашому краї.
У дореволюційний період на кустарних підприємствах працювала незначна кількість робітників. Наприкінці XIX століття в Мартинівці діяла майстерня з виготовлення манежів, січкарень. До 1912 року майстерня перетворилася на чавуноливарний завод, який належав Р. Арнольду. Завод на 1912 рік виробив 900 пудів чавуну у відливках. Тут же вироблялися знаряддя для сільського господарства. Обслуговували завод кілька робітників.
У книзі «Фабрики и заводы всей России» відмічено Пулинський чавуноливарний завод, на якому в 1907 - 1912 роках виготовляли прості сільськогосподарські машини. Підприємство давало 6 тисяч пудів чавуну на рік при 18 робітниках.
Волинь славилася і багатими родовищами сировини для скляних та фарфорово-фаянсових виробів. У 1853 році скляний завод у Гуто-Юстинівці давав продукції на 700 карбованців. Тут же в 1904 році діяв завод з обробки шкір і хутра. Порівняно чисельним за кількістю робітників був скляний завод у В'юнках. Тут у 1899 році працювало 128 робітників. Значні запаси місцевих покладів піску та глини використовувалися для виробництва фарфорово-фаянсових виробів і скла.
Розповідають, що на території Нового Заводу перші поселенці появилися у зв'язку з відкриттям заводу з виробництва смоли, яку добували з дерев. Від цього й пішла назва села. Крім цього, виготовляли шляхом викурювання деревне вугілля. На початку XX століття в селі працював лісопильний завод Шленкера, на якому було спочатку 10, а пізніше 14 робітників.
У царській Росії весь час збільшувалося виробництво алкогольних напоїв, якими споювалися народні маси і викачувалися, як насосом, останні їхні копійки. Алкоголь задурманював свідомість народу, відвертав його від боротьби. В 1853 році графу Мнішку належав винокурний завод з доходом 1300 карбованців, який працював у Вацлавполі (Ясна Поляна). Такий же завод з доходом 4639 карбованців на 1853 рік: працював у селі Білці.
Хоч промисловість була кустарною, примітивною, проте кількість населення в місцях зосередження підприємств зростала. У Пулинах у 1899 році було 334 двори з населенням 2125 чоловік. Жителі Пулин працювали на свічковому заводі, фабриці гнутих меблів. Найбільшим підприємством була Пулинська сірникова фабрика. Для ремонту землеробських знарядь працювали дві слюсарні майстерні.
В Мартинівці і Пулинах діяли також цегельні заводи, на яких виробляли цеглу, черепицю і гончарний посуд.
На території Волині широко використовувалася енергія вітру. З цією метою в багатьох селах будувалися млини-вітряки. Проте застосовувалися також і парові двигуни, які були встановлені в млинах Пулин і Мартинівки. Особливо продуктивним був млин у Пулинах, який належав Шмулеві. А в селі Неборівці діяв газогенераторний млин.
У кінці XIX століття в Пулинах було два пивоварні заводи, продуктивність пивзаводу, який належав Білеку, була 807 відер пива, а заводу Янца - 1618 відер пива по ціні 0,85 крб. за відро.
Як і в давні часи, значна частина населення займалася в домашніх умовах ткацтвом, обробкою дерева, виготовленням виробів з лози. Полювання на диких звірів, а також розвиток тваринництва сприяли піднесенню шкіряно-дубильного ремесла та виготовленню кожухів.
Вироби промисловості, ремесла, продукти сільського господарства з’явилися на ярмарках в Пулинах, Соколові, Неборівці, Нарцизівці, а також у Житомирі, Новограді-Волинському та інших селах і містах.
Місцева промисловість не могла поглинути всі вільні робочі руки, зростала кількість безкінних і безземельних селянських дворів. Збіднілі селяни наймалися до поміщиків або йшли в міста на заводи і фабрики, поповнюючи ряди пролетаріату.
Життя народу було нестерпним. Лише в роки Радянської влади розвинулася промисловість, яка забезпечила потреби трудящих. У 1929 році на базі млина в Мартинівці організований маслозавод, який пізніше був оснащений електродвигунами, компресорною установкою, іншим устаткуванням. Овочесушильний завод у Курному вступив у дію в 1957 році, а льонозавод - у 1960 році. Райдрукарня працює з 1935 року, а хлібозавод дає продукцію з 1961 року. В роки Радянської влади зростала матеріально-технічна база льоно- та овочесушильного заводів. Їх продукція експортувалася в Чехословаччину, Польщу, Румунію, Італію, Англію, Японію.
Нині промисловість району охоплена руйнівною економічною кризою, і призвела до спаду виробництва, а значить, до безробіття, погіршення життя людей.